У цій темі ви з’ясуєте історію виникнення, визнання та юридичного закріплення прав людини. Також ви зможете дізнатись про відомих борців за
права людини та зрозумієте, в чому полягає суть прав людини, перелічених
у міжнародних документах, і яке значення для цього має діяльність кожного з нас.
Що лежить у природі походження прав людини?
Права людини, як щит — вони захищають нас, вони, як правила, — пояснюють, як поводитися, і вони, як арбітри, — ми можемо до них звертатися.
Що ж розуміємо під поняттям «права людини»? Безумовно, передусім
вони стосуються людських базових потреб, тобто того мінімуму, без якого
людина не може існувати та розвиватися як особистість. Стосовно себе ми
всі визнаємо, що в нашому житті є такі аспекти, які мають бути непорушними і в які ніхто не має права втручатися, оскільки вони життєво важливі
для нашої природи і нашої людської гідності.
Щоб краще зрозуміти відмінності у природі прав людини, можна умовно поділити їх на «права» та «свободи». Говорячи про «свободи», ми маємо на увазі ті сфери життя людини, у які не може втручатися держава. На
відміну від «свобод», забезпечення «прав» потребує виконання державою
конкретних дій. Наприклад, для того, щоб ми реалізували право на освіту,
державі недостатньо його визнавати, вона має створити можливості для
його реалізації: побудувати школи, підготувати вчителів, надрукувати підручники тощо.
У 1996 року, прийнявши Конституцію, Україна як держава присягнулася у повному обсязі забезпечити кожному зі своїх громадян і кожній людині, яка перебуває на території України, весь перелік прав, які містить
Конституція. А ратифікувавши у 1997 році Європейську Конвенцію з прав
людини, українська влада пообіцяла світовому співтовариству забезпечити всім, хто перебуває під її юрисдикцією, реалізацію записаних у Конвенції
прав та свобод. Це дає кожному громадянину підстави вимагати дотримання своїх прав, закріплених у національних та міжнародних документах.
Як формувалися права людини?
Простежте за процесом розвитку прав людини в історії та назвіть його
найважливіші етапи.
Слідами історії
Історіяправлюдини нараховує не одне тисячоліття. Можна стверджувати, що права людини — ровесники людства, а їхня ідея зародилася вже тоді,
коли стали виникати перші людські спільноти, з метою обмежити свавілля
сильних, захистити слабких та створити можливості для самореалізації.
Розвиток концепції прав людини — це історія перетворення норм моралі у норми права. Спочатку це були тільки моральні та філософські категорії. Минули тисячоліття перед тим, як ці цінності та гарантії їхньої реалізації та захисту стали закріплюватись як юридичні норми.
В античній Греції зародилася філософська думка про те, що права не є
привілеями, наданими владою чи суспільством, а чимось природним, властивим людський істоті. Римські творці законів були послідовниками грецьких філософів і також визначали природний характер прав та свобод. Втім, ці права належали не всім. У Греції та Римі в добу античності права визначались приналежністю людини до певної соціальної групи чи класу. Якщо людина була громадянином полісу, її статус визначав права. Але якщо вона не належала до жодної соціальної групи, то взагалі не мала жодних прав.
У середньовіччі, на межі ХІІ–ХІІІ століть у деяких європейських країнах
було прийнято низку важливих документів, якими закріплювалися права та
свободи: спочатку — дворянства, а згодом — всіх вільних людей. Найбільш
відомим з них є «Велика хартія вольностей» — Magna Charta, яку проголосив
1215 року англійський король Іоан Безземельний. Її було прийнято під тиском знаті та духовенства, які більше не хотіли миритися зі свавіллям короля
і, об’єднавшись, змусили його правити відповідно до закону. Наприкінці ХVІІ
та впродовж ХVІІІ століть відомі філософи-просвітники — Джон Локк, Дені
Дідро, Жан-Жак Руссо, Вольтер, Шарль-Луї Монтеск’є розвинули ідею природного походження прав і свобод та стверджували, що вони належать не
тільки громадянам, а кожній людині від народження.
Минуло зовсім небагато часу, й ідеї просвітників були втілені у життя.
У 1689 році в Англії з’явився «Білль про права» — документ, що заклав підвалини першої конституційної монархії. Як і «Велика хартія вольностей»,
він містив перелік частини прав, які пізніше назвуть громадянськими (особистими) і політичними правами. А ще через століття ці досягнення примножились і закріпилися в таких документах, як Декларація незалежності
Сполучених Штатів Америки (1776 р.) та Декларація прав людини і громадянина Франції (1789 р.), а згодом — і в Конституціях США та Франції.
Важко переоцінити ці події — вперше в історії людства держави визнали
права громадянина фундаментальною цінністю та заклали цей принцип в
основу державного устрою.
До середини ХХ століття права людини фактично залишалися «правами
білої людини». Існування рабства і расової сегрегації, гендерної дискримінації, переслідування за ідеологічними переконаннями були масовою практикою, нерідко закріпленою в законі.
Жахливі події Другої світової війни підштовхнули людство до переоцінки цінностей — визнається універсальність прав людини. Геноцид євреїв,
що отримав назву Голокост, винищення ромів, людей з психічними розладами, переслідування гомосексуалів, ув’язнення свідків Єгови, расова політика на окупованих територіях — усе це дало поштовх розвитку ідеї про
те, що питання дотримання прав людини не може бути лише внутрішньою
справою держави.
Більшість країн погодилась обмежити свій суверенітет і дозволити світовому співтовариству контролювати стан дотримання прав людини на
своїх територіях — саме так починають створюватися міжнародні механізми захисту прав людини. У 1945 році створено Організацію Об’єднаних
Націй. А 10 грудня 1948 року прийнято Загальну декларацію прав людини. Цей документ складають 30 статей, що містять перелік прав, які належать без винятків кожній людині. Важливість Декларації полягає і в тому,
що вона стала предметом «світового консенсусу» — переважна більшість
країн світу, попри великі соціальні та культурні відмінності, визнали цінність проголошених у ній прав та свобод.
Покоління прав людини
Упродовж наступних десятиліть на регіональному та всесвітньому рівнях прийнято міжнародні угоди, які визначають механізми контролю за дотриманням та захистом прав людини. У 1950 році на Європейському континенті виникає Конвенція Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод. А у 1966 році Організація Об’єднаних Націй приймає два Міжнародні пакти — «Про громадянські і політичні права» та «Про соціальні, економічні і культурні права». Згодом у системі ООН, Ради Європи прийнято й інші документи, які мають силу міжнародних угод. Так, відповідно до їхнього історичного розвитку, сформувалась умовний поділ прав людини на покоління. Традиційно їх поділяють на три, однак дедалі частіше з’являється думка про виокремлення четвертого покоління.
Перше покоління прав та свобод людини і громадянина визначало межі втручання державної влади у сфери громадянського суспільства та
особистого життя людей — право на свободу думки, совісті і релігії, рівність перед законом, право на участь в управлінні державою, недоторканість
особи тощо.
Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, — Петиція про права (1628), «Хабеас корпус акт» (Habeas Corpus
Act) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав
Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та інші.
Друге покоління стосується соціально-економічних та культурних прав людини. Вимоги їхнього визнання почали з’являтися після Першої
світової війни, а закріпились як юридичні норми після Другої світової війни, коли завдяки потужному промисловому розвитку склалися вагомі
передумови для задоволення соціальних потреб громадян.
До них належать свобода праці й підприємництва, право на житло, право на особисту власність, право на сім’ю, право на охорону здоров’я, право
на відпочинок, право на освіту, свободу творчості, право на користування культурними цінностями та ін.
Становлення третього покоління прав людини пов’язане з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням
глобальних світових проблем після Другої світової війни. Це покоління стосується права народів на власну культуру, мову, незалежну національну
державу, природні багатства, рівноправну участь у науково-технічному прогресі та міжнародній торгівлі, а також права на мир, безпеку, гуманітарну допомогу та безпечне довкілля.
Взаємозалежність між першим, другим і третім поколіннями прав людини забезпечує дотримання такого принципу: реалізація колективних прав
не повинна обмежувати права і свободи особи. У XXI столітті правозахисники визначили появу четвертого покоління прав людини, яке пов’язане з науковими відкриттями в галузі мікробіології, медицини, генетики тощо. Ці права є результатом втручання у психофізіологічну сферу життя людини (наприклад, право людини на штучну смерть (евтаназію); право жінки на штучне запліднення і виношування дитини для іншої сім’ї, вирощування органів людини з її стовбурових клітин та ін.), яке, однак, не є безмежним (заборона клонування людини та встановлення інших правових меж).
Борці за права людини
Появу українського правозахисного руху пов’язують із діяльністю
Української Гельсінської групизправлюдини, яка була утворена 9 листопада
1976. Метою діяльності вона визначала сприяння виконанню в Україні постанов Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Європі у Гельсінкі
1975 році. Засновниками / засновницями організації були Микола Руденко
(керівник групи), Олександр Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко
Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав
Маринович, Ніна Строката, Олексій Тихий.
… далі буде